Антикорупційний ресурсний центр
English На головну ВХІД
Спонсори:
USAID
Rule of Law Initiative
Статті

Ганьба нації

CІЛЬСЬКІ ВІСТІ

 

Вівторок, 2 листопада 2010 року № 127 (18564)

http://www.silskivisti.kiev.ua/18564/print.php?n=7090

 

«Ганьба нації»

 

Нотатки із слухань «Корупція в політиці, економіці та управлінні — стратегії її подолання в громадянському суспільстві та світі», організованих представництвом Фонду Фрідріха Наумана в Україні

 

Олександр ЧЕРЕВКО

 

За даними «Трансперенсі Інтернешнл», Україна у 2010 році посіла 134 місце у світовому рейтингу за індексом сприйняття корупції, що визначався у 178 країнах світу. Ми опинилися по сусідству з такими країнами, як Того та Зімбабве. Можливо, чиєсь самолюбство потішить той факт, що Російська Федерація на двадцять позицій нижче України. Її сусідами є Папуа—Нова Гвінея та Таджикистан. Натомість — вимогливіші громадяни звернуть увагу на ту обставину, що Грузія, яка шість років тому завершувала цей рейтинг, нині перебуває на шістдесят шостому місці. Поруч з Італією та Кубою.

 

Визначення термінів

 

Оскільки корупція як явище притаманна усім країнам світу, передусім треба взяти до уваги саме визначення поняття «корупція». Отож корупція — це використання службового становища для власної вигоди. Саме це визначення є і в українському пакеті антикорупційного законодавства, затвердженому ще в 2008 році. Проте уводити його в дію збираються тільки 1 січня 2011 року. Так склалося, що перший раз термін початку рішучої боротьби з корупцією перенесла ще «помаранчева» влада. Вдруге це зробили вже «біло-блакитні». Не варто забувати й того, що при ухваленні антикорупційного пакета рішуче висловилася проти й не голосувала тодішня опозиція — Партія регіонів. Нині ж саме вона видає себе його палким прихильником.

Щодо українського сприйняття корупції. За даними вже згаданого опитування, яке відбувалося з вересня 2009 по вересень 2010 року, понад вісімдесят п’ять відсотків наших громадян змушені були давати хабарі. Найчастіше робити це доводилося в медичних та освітніх закладах, а також — при «спілкуванні» з ДАІ. Десь там, ледь не в кінці переліку «хабароємних» установ, значаться митниці, суди, державні органи.

Про що це свідчить? Мабуть, навряд чи про те, що в нас судді, митники та глави адміністрацій мріють залишити свої посади й стати дільничними терапевтами та класними керівниками. Радше йдеться про ті сфери, з якими нашим громадянам найчастіше доводиться стикатися.

Власне, я й почав з визначення термінів для того, щоб підкреслити «особисту вигоду». Бо, скажімо, «збирання коштів на ремонт класу» є фактом неприємним, проте «особисту вигоду» в даному випадку скоріше отримують діти. Інакше — в школі протікатиме дах, стоятимуть поламані парти й гулятиме вітер крізь порепані віконні рами. Інша справа, коли кошти на школу виділила держава, а їх збирали ще й з батьків.

То, може, правий наш уряд, який хоче запропонувати «Трансперенсі Інтернешнл» власну методику замірів щодо корупції? Фахівці з різних країн світу, яких зібрав Фонд Фрідріха Наумана у Києві, категорично проти цього. Адже методика дослідження має бути комплексною, щоб зібрані дані відображали повну й цілісну картину ситуації в державі, апробовану десятиліттями. До того ж сенс в уточненнях методики був би тоді, коли б вони пропонувалися Данією, Фінляндією чи Швецією, які посідають у рейтингу чільні позиції. А не керувати процесом з його дна.

 

Раптова хвороба

 

Звітувати про роботу української влади у боротьбі з корупцією мав міністр юстиції Олександр Лавринович. Та, як повідомили організатори, у нього «раптово погіршилося самопочуття». З цього приводу зарубіжні гості висловили щирий жаль, адже якраз напередодні цієї дискусії на засіданні Національного антикорупційного комітету при Президентові України було схвалено уточнення до вітчизняних антикорупційних заходів.

Суть тут ось у чому. За заявою прес-служби Президента, оті уточнення начебто дістали схвальну оцінку світових експертних установ. Але навіть присутні в Києві представники згаданих структур не знали, про що йдеться. Власне, вони й приїхали до Києва заради анонсованої зустрічі з Лавриновичем, щоб почути все з перших вуст. Та — не склалося.

Судячи зі слів Руслана Рябошапки — директора нашого Бюро з питань антикорупційної політики, який особливо в подробиці не вдавався, йдеться про кілька напрямків. Зокрема, про скорочення органів державного управління, запровадження електронного документообігу, зменшення кількості дозволів та ліцензій, прозорість процесу проходження державної служби та прозорість фінансування політичних партій.

Заходи, на перший погляд, правильні. Проте, за словами Юрія Якименка із Центру імені Разумкова, вони не є достатніми. Адже підходив до боротьби з корупцією в Україні не оновлювалися щонайменше років з десять. Відтак багато говориться про боротьбу з корупцією, проте нічого не робиться для профілактики. Так, нові законопроекти не проходять експертизу на корупційну складову. Тобто на те, чи не створюються законодавством спеціальні «перелази» для наближених до влади.

Для боротьби з корупцією важлива сильна владна вертикаль. Цього ніхто з експертів не заперечував. Та, як зауважив у ході дискусії Григорій Немиря, насправді її існування не гарантує успішності процесу подолання корупції. Для прикладу він зіслався на недавню публікацію в одній з провідних американських газет, яка зробила висновок: «У Росії «волохата лапа» перемогла «сильну руку». У нашому ж випадку, за висновком Немирі, вертикаль влади додатково посилилася корупційною, складовою, і корупція стала невід’ємною складовою українського варіанта «сильної руки». А випадки, коли попередників рішуче карають, а наступників за такі ж дії заохочують, насправді означають одне: йде не боротьба з корупцією, а перерозподіл прибутків на свою користь.

Цікавий і висновок наукового керівника Фонду «Демократичні ініціативи» Ірини Бекешкіної. За її словами, концентрація влади в українському варіанті призвела до скасування єдиного справжнього антикорупційного досягнення. Йдеться, зокрема, про повернення врахування балів шкільних атестатів та запровадження вступних іспитів у вишах. Адже це і є повернення до корупційних схем, а не «піднесення ролі вчителя» чи поліпшення «відбору найкращих абітурієнтів». Хоча частина суспільства сприйняла цю «реформу» радо, бо отримала гарантію «прилаштувати» своїх дітей на навчання.

 

Універсальні засоби боротьби

 

Згадаймо кілька основних складових, котрі можуть забезпечити подолання корупції. Щонайперше, це існування в державі незалежних судів. Друге — наявність незалежних засобів масової інформації, які в змозі показати кожен конкретний факт корупції, зробити його публічним. Третє — вільна політична конкуренція, яка убезпечує суспільство від спроб влади надати преференції «своїм» спонсорам та прихильникам. Четверте — активне громадянське суспільство, яке не хоче миритися з корумпованістю.

До цього універсального переліку я додав би ще тезу, висловлену в дискусії послом ФРН в Україні Гансом Юргеном Гаймзьотом: має бути дієвий механізм захисту тих, хто бореться з корупцією. Бо ніхто проти корупції «не виступатиме», якщо після подання скарги сам потрапить під переслідування.

Цікаво, що, за висновком багатьох експертів, проблемним є саме пункт про активне громадянське суспільство. Бо не тільки в Україні, а й у багатьох країнах люди хочуть не стільки боротьби з корупцією загалом, скільки боротьби з конкретними корупціонерами: щоб високопоставлених чиновників публічно ловили на хабарах та демонстративно карали. Водночас ті ж таки громадяни хочуть залишити для себе можливість за власні хабарі мати можливість «прискорити справу», «уникнути штрафу» чи отримати «першочергову допомогу».

Але так не буває. Країни або ж борються з усіма проявами корупції, або ж розводять руками й мають той стан, що мають.

Різниця хіба в тому, що є країни, де корупція явище виняткове, а є й такі, які умовно можна віднести до «системно корумпованих».

 

«Корупція — вбиває»

 

ПРО ТАКУ різницю якраз і розповіла Єлена Панфілова, керівник представництва «Трансперенсі Інтернешнл» у Росії. Свою країну вона відносить саме до категорії «системно корумпованих». Адже, за її словами, російська влада вважає, що боротьба з корупцією насправді є лише її справою, до якої ніяке громадянське суспільство не повинне мати жодного стосунку; владі вирішувати: хто корупціонер, а хто — ні. Саме з цієї причини, як вважає Єлена Панфілова, не прийшов для участі в дискусії й український міністр юстиції, не ходять на подібні дискусії й російські високопосадовці. У її країні представники влади також вважають, що саме вони найкраще знають, що і як треба робити.

Пані Панфілова навела досить показовий приклад. Скажімо, на виборах влада назвала корупціонером кандидата, який роздавав потенційним виборцям продуктові набори. Натомість відмовилася визнавати корупціонером посадовця районного рівня, який весь бюджет свого регіону використав на пряму й непряму агітацію за провладну партію.

У Росії також прагнуть боротися з хабарництвом, а не з корупцією загалом. Відтак основні засоби, які світова спільнота пропонує для подолання корупції, не дуже підходять для її країни та близьких за рейтингами сусідів. Бо пропонуються інструменти, які розглядають корупцію як щось виняткове.

Сприйняття російським суспільством корупції Єлена Панфілова пробує змінити й спеціальними просвітницькими акціями під загальною назвою: «Корупція вбиває». Зокрема, всі пам’ятають, як кілька років тому дві «шахідки» підірвали в повітрі російський літак. Загинуло майже сто пасажирів. З’ясувалося, що ці жінки за еквівалент у триста гривень уникли обов’язкової перевірки в аеропорту. Отож — корупція вбиває.

Був у наших сусідів випадок, коли людина з «купленою» медичною книжкою влаштувалася кухарем у дитячий садок, хоча хворіла на гепатит С. Наслідок — померли дітки. Отож — корупція вбиває. Не раз траплялося й так, що п’яний водій відкуплявся від патрульних міліціонерів, а від’їхавши від них — насмерть збивав пішоходів. Корупція таки вбиває!

 

Ментальні причини корупції

 

ПРО НИХ надзвичайно цікаву й пізнавальну доповідь зробив проректор Українського католицького університету Мирослав Мартинович. Щонайперше, нам, за його висновком, не треба впадати у відчай з приводу того, що «ми якісь не такі». Адже корупція властива всім часам та всім народам. А виникає саме тоді, коли перестають нормально працювати так звані соціальні піраміди. Йдеться про кілька аспектів. Зокрема, соціальна піраміда перестає працювати, коли на її вершині опиняються аморальні люди, які оточують себе подібними, й тоді моральні чесноти перестають бути суспільними цінностями. Дохідливіший і ближчий приклад: студентами часто-густо стають не найрозумніші, а ті, кого «просунули». За таких умов і виникає ситуація, як на тому дереві, що його окупувала омела. Здалеку начебто все зеленіє, а насправді — здоровий стовбур обсіли паразити.

Комусь може здатися, що українці ментально не готові відмовитися від корупції, від спроб отримати хоч незначну перевагу від неї. Для таких песимістів у пана Мартиновича є повноважний аргумент. Українська діаспора цілком довела, що здатна жити в умовах правової держави.

Нинішня ж біда влади полягає в тому, що «вона будує новий дім, тримаючи в умі креслення старого». Будує так, щоб спеціально залишити для себе «тепленьке й захищене місце». Останніми місяцями чомусь уже ніхто й не згадує про «правову державу». Саме через це корупція у нас найбільше процвітає в органах, що покликані з нею боротися.

Справді, за висновком Мирослава Мартиновича, частина наших людей боїться вільної конкуренції, а століття життя під гнітом інших держав змусили їх вважати корупцію виходом, що залишає надію на виживання у складних та нестерпних умовах. Саме на цьому грунті виник справжній український феномен, коли глибоко віруючі люди... дають і беруть хабарі.

У нас інколи кажуть: прибери корупцію — перестане існувати держава, бо все в ній зупиниться. Тому начебто й чіпати нічого не треба.

Та є у Мирослава Мартиновича й гарна новина. «Ніч найтемніша перед світанком, а корупція найбільша — перед її загнузданням». Звісно, це не означає, що ситуація в Україні тепер почне одразу ж поліпшуватися. Справа в тому, що за відносно короткий час вона стане зовсім нестерпною, і тоді вже все суспільство вимагатиме від політиків найрішучіших дій.

 

Грузинський феномен

 

РІШУЧИЙ ривок Грузії в боротьбі з корупцією не залишився непоміченим у світі, хоча насправді він є дуже специфічним. Щонайперше, через те, що в цій країні після «революції троянд» обійшлися без тривалого обговорення концепції боротьби з корупцією (ми ж з нею, концепцією, товчемося вже років з десять). Там за кілька місяців узагальнили світовий досвід і взялися за діло.

З вісімнадцяти до чотирнадцяти скоротили кількість міністерств, половину чиновників звільнили з роботи, ліквідували державні служби й структури, в яких нова влада не побачила користі. Там, де йшлося про видачу дозвільної документації, максимально спростили процедури, зробили їх якумога «прозорішими». Утричі зменшили кількість ліцензій і дозволів, спростили імпорт та експорт продукції, мінімізували податки.

Кілька конкретних випадків. Майже два місяці Грузія прожила без ДАІ. За цей час набрали до неї нових працівників, суспільству роз’яснили повноваження нової патрульної служби, яку забезпечили новою технікою. Щоправда, патрульним не повідомили, що в автомобілях встановлено приховані камери стеження. Тому перші ж спроби в новій службі взяти хабар присікли дуже жорстко. Служба безпеки у прямому ефірі кількох телеканалів поклала новітніх корупціонерів у буквальному розумінні «мордою в асфальт». У прямому ж таки ефірі відбулися судові процеси над патрульними, і вони отримали реальні строки ув’язнення.

Ефект — миттєвий і дуже дієвий. Брати хабар — бояться. От і можна найскладніші питання вирішувати й без хабарів за прозорою процедурою.

Цікава така деталь: у Грузії державний чиновник не може вихвалятися власною розкішшю. Як тільки у нього раптово «з’явиться» котедж чи «крута» іномарка, — загримить за ´рати. Прискіпливо контролюються не лише доходи, а й видатки чиновників і, головне, — їхніх сімей.

Словом, у цій країні прибрали чи не все, чим можна було зловживати. Ось і весь секрет «великого грузинського стрибка».

Хоча, з точки зору класичної «чистоти процесу» боротьби з корупцією, не все було гладко. Не завжди існували закони, на підставі яких чиновників притягали до відповідальності. Та й така «демонстративність» розправи не завжди збігалась з презумпцією невинуватості.

Ситуація справді спонукає поставити запитання: а наскільки успіхи Грузії є насправді незворотними? Вочевидь, це розуміє й грузинська влада, бо вже внесла зміни у законодавство, за якими збільшення податків, кількості дозволів та ліцензій може відбутися лише після проведення національного референдуму.

 

Доступ до інформації

 

ЦЕ ПИТАННЯ стало надто дражливим для української влади. Особливо з огляду на те, що вона взяла на себе зобов’язання ухвалити відповідний закон. Йдеться про те, що всі рішення влади мають бути публічними, щоб суспільство було проінформоване про ті дії й наміри, які збирається втілити в життя влада.

У нас із цим — особливі проблеми. Президент і уряд впевнені, що лише вони знають, що і як треба робити. І готовності радитися із суспільством не показують. Саме з цієї причини у нас стають можливими «харківські угоди», нові спільні підприємства, які чомусь виникають тільки за участю росіян і на незрозумілих умовах.

Та проблема не лише в цьому. Йдеться й про рішення місцевих рад, а тут — розподіл землі, власності, ставки оренди, вартість патентів. Кому захочеться, щоб усе робилося гласно?

Зрештою, це й доступ журналістів до актуальної інформації з усіх важливих питань і, як наслідок, критичні публікації про всі сфери владного життя. Якій владі цього хочеться?.

 

* * *

Власне, усі учасники дискусії зійшлися на кількох постулатах. Українська влада, якщо хоче побороти корупцію, має проявити політичну волю. Для цього їй не треба «винаходити велосипед», достатньо використати ті важелі й механізми, що вже існують у світі. Вони, до речі, від зміни керманичів не залежать.

Важливо й те, що побороти корупцію має захотіти не лише влада, а й суспільство. Бо корупція — це не лише той, хто «бере». Це й той, хто «дає».

Оцініть цю статтю: Сподобалась Не сподобалась
 
Ім'я
Коментар